 Один із найпомітніших українських політиків останнього десятиліття — голова Верховної Ради України Володимир Литвин — в ексклюзивному інтерв’ю «УФ», розповідає про свою любов до столичних динамівців, про методи подолання корупції в суддівському футбольному корпусі, та про перспективи української державності під час і після Євро-2012.
«Вболівання за «Динамо» — данина вірності та любові до Києва»
— Володимире Михайловичу, ходять чутки, що ви — великий шанувальник «гри мільйонів». Пам’ятаєте, коли й за яких обставин розпочали вболівати? Ну і, звісно, за кого?
— Щодо мого захоплення футболом, — це не чутки, а багаторічна реальність. Я належу до покоління, яке щиро вважає футбол цю гру своєю найбільшою пристрастю. Проте так сталося, що активно вболівати почав доволі пізно, — у середині 1970-х років. За часів мого дитинства телевізорів на житомирському Поліссі, де я народився, було обмаль. Але, звісно, моє серце і серця моїх ровесників були віддані київському «Динамо».
По-справжньому долучитися до «гри мільйонів» довелося лише 1973 року. Тоді мене було зараховано до лав Шевченкового університету, а київське «Динамо» на чолі з легендарним Лобановським вступило в свій «золотий» період.
— Чи пригадуєте найсильніші емоції, пов’язані з футболом? Екстаз від гучної перемоги, чи розпач після неочікуваної поразки?
— За два сезони по тому, 1975 року, кияни вперше в історії радянського футболу вибороли одразу два престижні європейські трофеї — Кубок Кубків і Суперкубок УЕФА. Це стало апогеєм емоційного сплеску. Пам’ятаю, як вулицями столиці організувалася стихійна хода щасливих уболівальників, переважно студентів і молоді. Люди раділи, обіймалися, скандували динамівські гасла, запалювали газети (сьогодні б сказали — влаштовували «фаєр-шоу». — О.В.). Тоді я побачив силу великих мас людей, силу, яка була дисциплінованою і спокійною.
Відтоді ніколи не зраджував «Динамо». Так би мовити, ностальгічна данина юності, вірності, любові до Києва, який став мені рідним містом.
Щодо розчарувань від поразок — з плином часу людина запам’ятовує тільки позитивні емоції, а поразки намагається забути.
—
Чи можливо порівняти футбол 70-х із сучасним?
— Тоді гра і виконавці були оповиті романтикою. Тепер вона більш швидкісна, агресивна, силова.
 — Цікаво, а яке ваше ставлення до новітньої приказки: «Було у батьків троє синів — двоє розумних, а один футболіст»?
— Я не згоден з такою інтерпретацією. Вважаю, що сьогодні футбол — це інтелектуальна гра, яка вимагає від гравців неабияких розумових здібностей. Хоча футболісти бувають різні.
З іншого боку, за нинішніх умов професіональний футбол забирає у гравців усі наявні фізичні та емоційні сили, натомість вони отримують дуже високий рівень матеріального забезпечення. Інколи можна навіть говорити про прояви «рабства» щодо до футболістів. Тож інші сфери буття залишаються на периферії уваги спортсменів. Це — об’єктивні реалії…
«Кожна епоха дала світу своїх футбольних героїв»
— Знаєте, в Україні вболівальники частенько грішать «подвійними стандартами». Крім вітчизняної команди, вболівають за якогось із європейських грандів. На ваш погляд, прояв подібної «полігамії» — має право на існування? Відповідно, хотів би дізнатися й чи маєте свого, не українського клубного фаворита?
— На мою думку, визначення «вболівають» підібрано невдало. Просто цікавляться. Мушу сказати, що я також не виняток з цього правила. Люблю переглядати матчі англійської прем’єр-ліги та іспанської «прімери».
На жаль, порівняння провідних європейських чемпіонатів з українськими почасти не може не викликати величезного розчарування. А щодо мого особистого неукраїнського «фаворита», то тут поза будь-якою конкуренцією — феноменальна каталонська «Барселона»: віртуоз Мессі, інтелектуал Хаві. Власне, вся команда, — прекрасно налагоджений, зіграний оркестр.
— Володимире Михайловичу, для футбольної спільноти характерно сперечатися щодо «найкращого футболіста всіх часів і народів». Хтось киває на Пеле, дехто — на Марадону, Кройфа чи Стрельцова. Що ви думаєте з цього приводу?
— Кожна епоха, зазвичай, давала світу своїх футбольних героїв. Тож вважаю, що всі ці футболісти, які за життя стали світовими легендами, мають повне право назавжди залишитися у «скрижалях футбольної історії». Думаю, до цих лав уже сьогодні можна долучити триразового володаря «Золотого м’яча», за визначенням багатьох експертів найкращого футболіста новітнього тисячоліття, аргентинського «чарівника шкіряної кулі» Ліонеля Мессі.
«Подолати корупцію у суддівстві може лише взаємодомовленість очільників клубів»
— Наступне питання до вас як до успішного модератора чи координатора поважної інституції — Парламенту держави. Вже понад рік минуло, як в Україну було запрошено вельмишановного сеньйора Колліну, аби той дав раду нашому суддівству. Натомість нарікань на арбітрів геть не поменшало. Як вважаєте, запрошений координатор, часом, не провалив свою місію?
— Я не аналізуватиму діяльність цього авторитетного фахівця, хоча вважаю, що сам факт його запрошення мав позитивне значення. Разом з тим, національне суддівство в українському футболі «вбиває» його і є однією з ключових причин перебування вітчизняного футболу у його нинішньому стані. Коли, наприклад, під час матчу арбітр безпідставно вилучає двох провідних гравців однієї команди, то він тим самим не тільки свавільно програмує майбутній результат двобою, але й паплюжить честь всього українського футболу, «вбиває» віру численного вболівальницького загалу в спортивну чесність та загальнолюдську справедливість.
— Давайте конкретизуємо — ви говорите про корупційність арбітрів чи про їхню фахову неспроможність?
— Про корупцію у нашому національному інституті суддівства, яка має багато складників. Нині в довколафутбольному світі обговорюються заохочувальні суми для арбітрів. За вилучення — стільки, за пенальті — стільки, а стільки — загалом за матч. Окрім цього, така практика розбещує не лише самих арбітрів та очільників клубів, які звикають до стимульованого беззаконня, а й самих гравців. Це призводить до того, що в українському футболі загалом планка професійності є доволі низькою.
— І де вихід?
— У взаємних домовленостях клубних президентів. Всі вони — креативні та порядні люди, які не мислять свого життя без футболу і які в першу чергу зацікавлені у пануванні спортивного принципу на внутрішній арені.
— Напевно, ви особисто знайомі з багатьма із вищезгаданих президентів. На вашу думку історика та аналітика (всі історики, по суті, аналітики), що штовхає їх на таку витратну діяльність, як утримання футбольного суперклубу: особисті амбіції, престиж малої Батьківщини, любов до футболу чи щось ще?
— Так, я особисто знаю власників ключових клубів. Усі мотиви, про які ви щойно сказали, мають місце. Проте найголовніший з них — віддана любов до футболу. З іншого боку, якби сам футбол не мав такого вражаючого впливу на суспільство, ці люди знайшли б іншу, позафутбольну можливість реалізувати власні амбіції.
«У політиці час футбольних паротягів минув»
— А як ви ставитеся до використання «футбольної складової» в передвиборчих кампаніях? Пам’ятаєте гасло на динамівському автобусі 1999 року: «Наш мер — Григорій Суркіс!», або ролики СДПУ(о) під час чергових парламентських перегонів: «Команда молодости нашей»? Чи нема в цій практиці етичного перекосу?
— До цього я ставлюся по-філософському, як до хвороби нашого демократичного зростання. Так, був такий етап. До виборчих списків включали не тільки відомих футболістів, інших спортсменів, а й відомих акторів і співаків. На мою думку, ця практика ґрунтувалася на хибних уявленнях, ніби кілька відомих постатей можуть «витягнути» партійну «сірість», яка розміщувалася далі у виборчих списках. На щастя, Україна дуже швидко пережила цей етап. Наше суспільство дорослішає.
Тож на наступних виборах, думаю, практику залучення «гламурних паротягів» більше не використовуватимуть. Тим паче, що на минулих перегонах вона не дала бажаного результату.
— З точки зору державника, яке ваше ставлення до майбутнього Євро-2012? Володимире Михайловичу, ось ніяк не можу для себе з’ясувати: воно для нас — прокляття, благословення чи, може, варто його не драматизувати й дивитися на все легше? Підкажіть…
— Це — реальність, і ми зобов’язані зробити все, щоб Україна не осоромилася. З одного боку, проведення Євро-2012 — величезний плюс для нашої держави, з іншого — це й справді «прокляття», бо потрібно було за короткий термін практично з нуля провести необхідну підготовчу роботу, залучити значні фінансові ресурси з державного бюджету України. На щастя, найбільші витрати залишилися торік, а в бюджеті на нинішній рік на проведення Євро передбачено всього 9 мільярдів гривень.
Нині головне — достойно провести цей грандіозний футбольний форум, а по його завершенні визначитися: як з користю для країни, зокрема, фінансовою, використовувати відповідні об’єкти та інфраструктуру.
— Повернімося до внутрішніх справ. Як вихідцю з Житомирщини вам, спрогнозую, сумно за рідну область, яка залишилася не те щоби без «великого» футболу, але й без, скажімо так, «середнього»? Колись славне житомирське «Полісся» «наказало довго жити» й, «воскресати», як видно, геть не збирається. Хто винен і що робити?
— Я розділяю занепокоєння щодо житомирського футболу, оскільки чим більше мені років, стаю тим більшим патріотом своєї малої Батьківщини. Ви питаєте, хто винен? Відповідь очевидна: всі житомиряни, тією чи іншою мірою. У Верховній Раді працюють менше двох десятків вихідців із Житомирщини. На превеликий жаль, я мушу констатувати, що вони роз’єднані, демонструють егоїзм і навіть більше того — взаємопоборювання. Одного часу я робив спроби об’єднати земляків, писав листи, переконував. Натомість побачив байдужість до будь-якої ідеї спільності. У моєму рідному Новоград-Волинському існує непогана футбольна команда. Але через внутрішні суперечки і конфлікти вона розділена, стадіон потребує впорядкування, й дуже складно знайти інвесторів, які б зайнялися цією проблемою. Тож найближчим часом планую особисто зайнятися відродженням традицій новоград-волинського футболу. І не просто знаходити кошти для «преміальних», але підійти до справи комплексно.
— Новий 2012 рік передбачає великі виклики перед нашою країною — єврочемпіонат, чергові вибори до Верховної Ради. Може, наважитеся зіграти роль оракула, аби передбачити кінцеві результати резонансних подій?
— Я, очевидно, безнадійний оптиміст… І дуже хотів би, щоб, як мінімум, українська збірна спочатку вийшла з групи, а потім дісталася фіналу. Сподіваюся, що у членів національної команди візьме гору те, без чого не може бути результат, — патріотизм і відчуття відповідальності перед Україною.
Щодо парламентських виборів — вони будуть вкрай жорсткими і водночас прагматичними. Для багатьох політиків і політичних сил це буде ставка, більша за життя. Ключову роль під час перегонів, враховуючи нинішній стан більшості у суспільстві, відіграватиме матеріальний інтерес, а відтак є велика небезпека того, що люди зупинятимуть свій вибір на тих, хто зможе їх «мотивувати». Тому наступний склад парламенту потенційно може бути малоефективним у контексті свого головного призначення — законотворення.
Нас очікує дуже непростий у політичному сенсі рік. Сподіваюся, що хоча б чемпіонат Європи стане моментом заспокоєння, і дуже хочу, аби бодай на цей період політики закопали «сокиру війни».
Спілкувався Олександр ВИГОВСЬКИЙ.
|
<\a>
